Первый Украинский сайт о гончих

Легкий поштовх составу і локомотив, потужною силою, потяг купу заліза вперед. Вперед до нових угідь, до нових вражень, за якими так скучило моє мисливське серце. Вже пару років я мріяв попасти на полювання з гончаками і нарешті мої мрії мають здійснитися. Ужгород проводжав мене приємною осінньою погодою, на диво теплою, як на листопад місяць. Попереду Столиця, де я мав зустрітися з Доком та Федором. Саме Федя (Hunter.ua) люб”язно запросив мене до себе в гості на це чаруюче полювання з руськими гончими.
Збігли важкі години переїзду і от кінцева зупинка потягу. На пероні толпляться люди, та серед натовпу впізнаю знайомі обличча друзів. То Док з Федором прийшли мене зустрічати. Мені треба було заскочити до жінчиної сестри, тому купивши пляшку вина і трохи фруктів, посиділи з Доком саме у неї. За розмовами час сплинув швидко і непомітно. Треба було видвигатися на автовокзал, де біля маршрутки, що їхала на Гадяч, вже чекав Федя.
От і потрібна зупинка тролейбусу. До відходу ще пару хвилин, тому встигаємо трохи поговорити та сфотографуватися.

Маршрутка відправилася майже вчасно і проїхавши щось близько 250 км виходимо на одній із зупинок, де вже чекає батько Федора з машиною. Останні кілометри дороги і нарешті місце дислокації. Затишна кухня, привітні Федині родичі, гаряча дичина на столі. Такі приємні моменти закарбовуються в пам”яті назавжди.
Пробувши в дорозі більше доби, я добряче втомився, тому повечерявши, ми подалися до дому Миколи (середнього брата Феді), де й повкладалися спати.
О п”ятій ранку забринів будильник. Пора. Одягнувшись і поснідавши, нарешті виходимо в поле. Вранішня прохолода окутала тіло, дув вітер, та на душі було тепло. На сході, за горизонтом прокинулось сонце і готувалось до своєї щоденної праці – дарувати землі світло і тепло.
Оскільки в Федіних угіддях ліс закритий для полювання, вирішили „накрити” пару боліт, які густо поросли очеретом і сіпником. До першого прийшли досить швидко. Окрай болота росли осики, берізки і кленки, утворюючи важко пролазну хащину. Микола залишився з собаками з одного краю, а ми з Федором швиденько обійшли болото і стали на номер. Оскільки тягти з собою рушницю у „такий світ” мені не хотілося, то Федір люб”язно запропонував взяти його. Отож вклавши у тволи патрони, стали в очікуванні.
Десь в далині почулося бадьоре ГОП-ГОП і майже одразу Ельба відповіла своїм ГАВ.
- „О”, промовив я
- „Це ще не гін” – відповів Федя, - „Лише добор. Собака причуяла старий слід і пробує його розкрутити”.
Не встиг Федір договорити, як тишу перервали ще кілька Гав-Гав і як на підмогу Ельбі пару раз гавкнув Ридай.
- „Оце вже веселіше” – прошепотів Федя, - „Ридай не доборить, значить погнали”.
І тут як на підтвердження його слів по болоту залунала така приємна мисливському вуху чарівна пісня гончаків. Я стояв, боячись навіть кліпнути, вслухаючись у собачі переливи. От звук посилився, чи ні? Так і є, повернули в наш бік, дихання перехопило і серце, котре до тепер монотонно стукало в грудях, ладне було вискочити звідти від шаленого приливу адреналіну. От щось хрусьнуло в очереті.
- „Лис”, - прошепотів Федір, показуючи рукою у напрямку гущака. Руда бешкетниця на галопі пару раз мигнула серед гілляк і зникла так само неочікувано як і з”явилася. За якихось 30-40 сек із камиша вискочила Ельба, закрутилась на місці, внюхуючись у кожен листок на грунті та помітивши нас підбігла до Феді. Скололась. Федя швиденько подався на те місце, де востаннє бачили лиса, підкликаючи собаку, та та ніяк не могла вхопити знову слід. Федір все далі і далі відходив у глиб хащі, аж доки не зник з зору зовсім. Десь там в гущавині трощив камиш Микола з Ридаєм . Я лишився на самоті, вслушаючись у кожен шорох на болоті, як раптом краєм ока помітив якийсь рух на дорозі. Шумовий лис вийшов з очерету метрів в семидесяти і рисцею біг просто на мене. Я втисся у кущ і повільно підняв стволи, між нами залишалось якихось 50 метрів, а лис так і не помічав моєї присутності. Затамувавши подих, машинально оцінював відстань до цілі. „Ну давай, пройди ще 15 метрів”, -майнуло в голові, щоб постріл був вже напевне... Палець вже було потягнувся до спускового гачка і тут в кишені щось завібрувало і через долю секунди зазвонив телефон.. Лис вогнем крутнув на дорозі і галопом побіг у зворотньому напрямку. Вискочивши на дорогу я вистрелив навздогін, та відстань вже була великоватою.
З хащі вийшов Федір. Розказую йому що і як Постояли трохи, посміялися з ситуації, ну що тут поробиш, сам винуватий. Вийшов і Микола, а також підтягнувся ще Сашко. Ну що, треба переходити на інше болото. На згадку фотографую місце, де так добряче лоханувся.

Проходили біля крайніх хат села, які чимось мене дуже зачарували. Не втримався, сфотогрвфував.

Он і друге болото.
Знову пішли з Федором на номер. В тому місці два яри сходилися в один, утворюючи своєрідну розвилку. Присіли на горбочку.
- „Лис тут зазвичай йде низом” – підказує Федя, - „Но може піти і іншим шляхом”
Сидимо, знову в очікуванні. З яру доносився жвавий писк синичок та скрегіт сойок. Поклавши рушницю на коліна про щось задумався, та голосне ГАВ-ГАВ враз відігнало всі думки. Обидві собаки погнали звіра в наш бік. Я вдивлявся вниз яру, та тут в плече легенько штовхнув Федя:
- „Дорогою йде, обернися”
Лис щодуху біг по дорозі у наш бік. Я вскинув рушницю, доганав прицільною планкою рудий бік, витримав потрібний момент і натиснув на спуск... Розкат пострілу виврвався із ствола, покотився по полю і зник десь вдалині за байраком. Лис, ніби спіткнувшись об якусь невидиму перешкоду, зробив кувирок і залишився лежити нерухомо. Перевівши подих усвідомлюю, що нарешті, вперше в житті, чисто добув лиса.
От і Ридай підбіг, понюхав добутого звіра, результат своєї роботи.
Підтягуються і хлопці, душевно вітають „З полем”. Фотографуємось.
Перше фото поряд з трофеєм, так як він залишився лежати після вдалого пострілу. Подумки віддаю останню шану.

Як влягли перші емоції, звязали лису ноги, як в старі добрі часи, і пішли далі.

От і роботу бобрів видно. Попідгризали дерева, хатку собі зробили. Он там, зліва від дерева купа стовбурів і гілляк, ось то воно і є.

Після цього, прогнали ще одне болото, та лиса не знайшли. Собачки трохи притомились, тому вирішили відпочити. Полягали край дороги, попили кави, поговорили, відпочили.

Відпочивши, почимчикували ще на одне болото, але і там звіра не підняли.
Сонце вже перекотилося через середину неба і приємно пригрівало у спину. Важкі сірі хмари, звечора вкривші обрій, кудись поділись, і клени своїми верхівками торкались неймовірно синього і глибокого неба.

Пора додому. Ноги тремтіли, та й собаки добряче втомилися. Тому взявши курс „на базу”, потопали у напрямку села.

Пообідавши і освіжувавши добутого лиса, почали готуватися до вечірньої зорьки. Я вмовив Федю сходити на ставок. Давненько я не був на полюванні на качку, а на зорьці не стояв мабуть з десяток років. Тому прийшовши на став, я не міг натішитися з того казкового краєвиду, що відкрився моїм очам. Хвиляста гладь води, тихенький шепіт очерету, багряна полоска неба та такий чаруючий свист крил у височині...
Десь там далеко, у моєму краї на заході, сідало сонце, а тут на землю вже опустилися сутінки. Неймовірно чисте і прохолодне повітря наповнювало груди. Легкий вітерець розігнавшись над водою зненацька запутався в камиші, хитаючи його з боку в бік.

Здалеку донеслося одиноке крякання качки, і тут же у височині просвистів табунець крякв. Почався літ. То там то там рапкали крижні. Ось одна качка пролетіла зовсім близько, та темна смуга протилежного берега сховала її від наших поглядів і лише плескіт води виказав її місце посадки. Справа мигнула вспишка світла і на її продовження пролунав постріл. То Сашко пальнув по налетівшому табунцю, однак безрезультатно.
Ось позаду вухо вловлює знайомий свист. Федя, який має значно більший досвід на цьому полюванні, першим помітив двох качок що надлетіли зі спини. Показує рукою в темноту. „Он там летять, пильнуй”. На фоні зорі і я помічаю два силуети, що розвернулись над водною гладиною і потягли в наш бік. Підпустивши ближче привстаю, скидаю рушницю і тягну спуск. Та качки летять далі. Пробую вицілити в темноті бодай одну і стріляю навздогін вдруге, однак пара зникає в сутінках. І хоч з зорьки ми верталися без трофеїв, все одно серце раділо, тому що доля подарувала такі чудові моменти.
Лягши в ліжко я ще довго не міг заснути. Дивлячись на мільйони зірок, що мерехтіли крізь вікно, як діаманти на чорному оксамиті, я ще раз-у-раз переживав приємні моменти суботнього полювання. В голові стояв свист качиних крил, запах прілого лісового листя і дзвін собачих голосів на гону ....

....Будильник знов зазвонив о п”ятій. Знов зібравшись і поснідавши вийшли в угіддя. Благо вони починаються одразу за городом. Та йти прийшлося довше ніж учора. Вирішили прогнати дальній байрак і вже потім проганяти балочки у напрямку села. До байраку дійшли ще у вранішніх сутінках і лише на сході виднілася червона полоска.

Собак заводив Федір, а ми з Миколою пішли на номера. Оскільки я територію знаю м”яко кажучи не дуже, то, як згодом з”ясувалося, став не дуже добре. Проте те що бачило око, дуже тішило мисливську душу. Величезний яр, поросший вже літніми кленами та березами примикав до ріллі. Обабіч яру кущі терну утворювали майже непролазну синьовато-сіру, в цю пору року, стіну. Зграї дроздів-горобинників носилися туди сюди, висвистуючи свої нотки. Десь під листям копошилися миші, шурхіт від яких стояв по всьому яру. Над верхівками промайнула сива тінь. То польовий лунь теж вийшов на полювання. Крізь звуки прокидаючогося дня донеслося ГОП-ГОП та БУДИ-БУДИ і от спочатку Ельба, а потім і Ридай підхопили чийсь слід і завзято заспівали свою пісню. Проте звуки ставали дедалі глухіші, аж поки не розтанули у повітрі зовсім. Звір пройшов стороною. В кармані завібрував телефон. В трубці почувся Федін голос:
- „Давай на цю сторону”
Перемахнувши через байрак, я вийшов на інший бік і підійшов до хлопців.
„Напевно кози”, - говорили між собою, - „Собаки далеко пішли!”
„Ну що ж, це може бути надовго, пішли шукати”
Знявши з плеча рога, Микола пару раз голосно затрубів, прислухаючись в даличінь. Перейшли ріллю і вийшли до лісосмуги на другій стороні поля. Ще пару раз затрубіли і от роками натреноване вухо справжніх гончатників, вловило ледь чутний звук собачого гавкоту. Чесно кажучи особисто я, не почув нічого.
„О! Он там гавкнув Ридай. Пішли”, - промовив Микола і повів у напрямку ледь помітної в далині смуги дерев. Через деякий час вже й я почув знайомий голос собаки. Ельба прийшла на звук рога сама, Ридая перехватили трохи пізніше і от вже обидві собаки на повідках.
Підтягнувся і Сашко. Вирішили прогнати старе ставище і острівок очерету за ним, та марно, лиса не було і тут. Переходивши озимину до лісополоси, запримітили острівок кущів з поодинокими деревами.

І не марно. З під Феді, який теж поліз гнати, вискочив заєць і пробіг біля Сашка в тридцяти метрах. Та ставити собак на слід ми не стали.
День доходив до обіду. Треба було повертати додому, бо в 16.00 я мав бути в Миргороді на ж/д вокзалі, а туди їхати ще 50км.
Вийшовши на болото, котре вчора гнали першим (де мій телефон врятував життя одному лису), все таки вирішили прогнати його. Я став на той самий номер, що і попереднього дня, Сашко десь на 150 метрів далі, а Федір з Миколою пішли з собаками в загінку. І от нарешті така бажана пісня собак. Гін одразу повернув у мій бік. Ось і знайомий хрускіт гілочок в гущавині. Лисицю помітив одразу, та видно якимось шостим чуттям вона відчула, що з хащі краще не виходити, тому тримаючись самою гущавиною пройшла біля мене метрах в двадцяти п”яти і шмигнула в очерет. Через якусь хвилину поряд пробігла і Ельба, тримаючись строго по сліду. Забігла в очерет і погнала лиса на круг. Хвилин церез 40 знов хрусь-хрусь і лис вертаючись тим сами слідом пройшов біля мене ще раз. Через деякий час пройшла і собака. А ще трохи згодом повітря розрізав різкий постріл. Потім ще один, і ще. Загалом сім пострілів. Я вже й не знав що думати. І тут раптом все стихло. З хащі вийшов Федя з Ридаєм і підійшов до мене. Зазвонили Сашкові і довідалися, що ще одну бешкетницю вдалося добути. Настрій одразу покращився. Обійшли болото і знайшли хлопців. Ті вже сиділи край дороги і чекали на нас. Вітаємо Миколу „З полем”. Робимо фото на згадку:

Додому йшлося весело, під бурхливі обговорення цих двох днів та бувших полювань з гончими...

...Через деякий час я вже лежав на верхній полці свого купе. Під монотонний стукіт залізних коліс поїзда, я знов і знов згадував останній гін. Година відмінної роботи собак, година собачої пісні на слуху, зустріч із звірем і добутий трофей. Ось результат всіх тих старань, котрі справжній мисливець вкладає в улюблену справу. Не дарма п. Соловйов із к/ф „Счастливые люди” сказав: „Охотник без собаки – не охотник”. Собака – душа полювання. А справжні гончі – це душа полювання на хутро. Я дуже вдячний хлопцям і їх собакам, що з їх допомогою зміг пережити такі чарівні мисливські хвилини. Приємно, що вперше в житті по-справжньому добув першого лиса, але вдвічі приємніше те – що його я добув з під справжнього робочого гончака!